Це так мило, коли після закінчення новин Алла Мазур підходить до оператора, а він стоїть за камерою в шортах і шльопанцях.

Треба встановити в телефон якесь нагадування "Час молодого горошку!" Чомусь постійно згадую про нього тоді, коли він уже старий.

Батько розповів свій сон. Ніби в супермаркеті зустрів Путіна в чорних окулярах, а Медведєв сидів на касі. "Володимире Володимировичу, дуже несподівано вас тут бачити" - "Да вот, решил сходить в народ, послушать, о чем говорят украинцы". - "А що тут робить Медведєв?" - "А, этот? Пускай поработает, ему полезно".

Вчора бабуся кричить онукові: "Кирюша, зачем ты лезешь руками в песок, туда люди ставали ногами!"

  

Я, чесно кажучи, не впізнала Медведчука. Підтягнуті повіки, нарощене волосся і тд.

Сьогодні світ захоплений тотальним дискурсом 3 і 4D-ефектів: рідкокристалічні екрани, помада і туш для вій, відеоуроки заплітання кіс із ЗD-ефектом, багатовимірна фотозйомка 360°. Ви лише погляньте на жовту сукню Хайді Клум від Versace з 3D-ефектом на благодійній вечірці Елтона Джона! Об'ємність і фактурність покликані замінити недосяжну повноту відчуттів, якої так прагне людина. Об'ємність прийшла на зміну рекламній концепції "це більше, ніж просто йогурт" - комп'ютерні технології диктують свою філософію і мову маркетингу. Здається, поштовхом до цієї багатовимірної об'ємності в масовій культурі став спецефект bullet-time у фільмі "Матриця", коли глядачеві вперше показали несподівано повний ракурс об'єкта.

Я веду до того, що у мистецтві, яке відгукується на сучасні проблеми, скульптура в найширшому розумінні може набути більшої актуальності, ніж будь-коли. Навіть Київ долучився до теми й прийматиме фестиваль сучасної скульптури. Шкода, що всі ці атракції, очевидно, стануть частиною окозамилювання під назвою "Євро 2012", чимось на зразок шалено дорогого квіткового годинника, розміщеного на центральній столичній клумбі. 

І трохи шкода, що так мало місцевих художників проявляють інтерес до альтернативних матеріалів (дякуючи Кадировій, цемент, кахлі й асфальт уже освоєно) - щось на зразок орігамі. Останні кілька років можна було простежити деякий інтерес до національного, були спроби по-сучасному представити техніку, наприклад, українських витинанок. Але орігамі - це ще й великі просторові і пластичні можливості. Я маю на увазі не журавликів з уроку праці, а щось футуристичне за настроєм. До речі, орігамі можна виконувати не лише з паперу, а й з металу.

( Read more... )
Just think about it.

Навіть якщо ти будеш такою:


Моніка Белуччі, 47 років.
( Read more... )

Верховна Рада України ухвалила в першому читанні проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо обмежень у використанні допоміжних репродуктивних технологій.
Вік повнолітньої жінки, щодо якої застосовується штучне запліднення та імплантація ембріона, не повинен перевищувати 49 років на день перенесення ембріонів. У виключних випадках вікове обмеження для жінки може бути збільшено на підставі висновку комісії, утвореної органом центральної виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.
 

"Українське тіло зазвичай неговірке. При уважному дослідженні йому можна було би поставити діагноз «затримка мовленнєвого розвитку». Спочатку воно давало знати про себе через поодинокі вогні орієнтування - як дисидент Олекса Гірник, який підпалив себе на знак протесту проти радянської влади в 1978 році. У дев’яностих роках тіло говорило через протестне голодування студентів і ритмічний грюкіт шахтарських касок. У 2004 році українське тіло, щоб його нарешті помітили, одягнулося в колір сигнального жилета залізничників і заповнило собою публічний простір, виголосивши свої перші нерозбірливі слова. Влада й справді не розчула, про що гудів майдан – тіло протестувало проти ґвалтування і розчленування на кілька сортів, а владі чулося скандування її власного імені".

Цікава річ - давнє минуле здатне більше впливати на життя, ніж події місячної давності. Воно має довші руки.

Я завжди знала, що після пологового будинку мене принесли "додому" - у підвал будівлі, частина якої колись була конюшнею Котовського. А потім відкрилося мені, що головна споруда колись була готелем "Лондон", зразком раннього модерну, там на фасаді досі збереглися рештки кольорової мозаїки. А зовсім поруч те, що я все дитинство сприймала як звичайну швейну фабрику, називалося готелем "Брістоль". Дещо про минуле життя міста я дізналася від 90-річної сусідки, яка прибирала в кімнатах повій - на початку ХХ століття вони розміщувалися під дахом готелю "Європа". Потім мене вразила фотографія уманського концтабору, на ній десятки тисяч полонених і євреїв, стоячи спинами до фотографа, чекали на розстріл.

Лише нещодавно у розмові про закриття ЦУМу я дізналася, що мій дід два роки відбудовував Хрещатик.

Але найбільше мене чомусь вразила історія про повітряну кулю. У 1912 році два парижанина вирушили на своїй кулі "Кондор" у мандрівку, щоб установити новий рекорд швидкості і тривалості польоту. З Парижа вони долетіли до мого містечка, там на висоті замерзло їхнє шампанське й решта провіанту. Вони змушені були доправити свій агрегат потягом (так-так, сполучення глибокої провінції з Європою на початку минулого століття було значно кращим), а самі вирушили до Варшави, де отримали перепустку додому. Ця небачена літальна штуковина з двома авантюристами увірвалася в уявний конструкт мого минулого, і з тих пір надихає мене і тішить. Це ніби двері в альтернативну історію.

Originally posted by predmet_com_ua at Second

Існує багато сучасних речей, за якими я особисто вже не встигаю – наприклад, дотикові екрани. Найбільший крок, який я змогла зробити їм назустріч – це погодитися на використання в ноутбуці маленької сенсорної панелі під пальцями. Упевнена, що для таких людей, які так само не люблять, коли палець ялозить по екрану, вигадають назву цієї фобії. Мені навіть стає неприємно, коли у їдальні касирка штрикає руками в електронне меню. А це ж основа сучасного світу – електронна реальність як продовження нашого тіла, людських рухів. Те, що лягло в основу нових популярних ігор – віртуального бадмінтону з екраном чи батлів на гітарах. Це майбутня реальність наших дітей, навіть якщо ми відтермінуємо її екологічними дерев’яними іграшками.

Але є ще одна важлива річ, яка відчутно стигматизує (користуючись словником ґендерних дослідників) мене. Це обов’язкова вимога сучасного світу мати і розвивати в собі лідерські якості. Ви більше не маєте права просто споглядати й аналізувати, не маєте права на інерцію. Якщо ви експерт – обов’язково виступіть із громадянською ініціативою. Пишете цікавий блог – монетизуйте його! Колекціонуєте жуків – організуйте муніципальну виставку! Любите кидати немовлят у крижану воду – виступіть на конференції TED! Багато мандрували – розкажіть про це за гроші в клубі. Займаєтеся медієвістикою – організуйте авторську програму на радіо «Культура»! Жодне ваше знання не повинно минути дарма. Якщо ви експерт, знання рано чи пізно виштовхне вас до якоїсь публічної дії чи до самоокупності – так вважають у сучасному світі. Побічний ефект суспільства експертів – масова поява ініціативних ідіотів, але критикувати їхні завзяті проекти ви, на жаль, вже не маєте морального права. Ви просто рибалите? Просто готуєте смачні карамельні цукерки? Просто викладаєте курс риторики в педагогічному інституті? Отже, ви робите це недостатньо добре.

Внутрішня робота мусить обов’язково вилитися в кількісні показники, продуктивність праці, ККД. Навіть якщо ви старанний виконавець (одне слово – понуре офісне гівно), ви змушені писати в своєму резюме неправду: «Чудово контактую з людьми, маю непересічні організаторські здібності й лідерський характер). Тобто на якомусь етапі зміст активності зміщується в бік лідерства, до якого схильні далеко не всі. Ви мусите ретельно приховувати своє єство від роботодавців як нетрадиційну орієнтацію. Мусите зайти до вбиральні, негайно вмотивувати себе і повернутися на робоче місце. Особливо майстерно слід навчитися маскувати свою помірковану натуру під час заповнення анкет, подаючись на міжнародні гранти.

Менеджери, тренери, лідери та керівники… Гортаючи каталоги пропозицій щодо навчання та стажування за кордоном, ви швидко зрозумієте: або терміново слід шукати в собі внутрішні ресурси змінювати світ і запалювати навколо людей, як футбольний хіт Шакіри, або ще кілька років чекаєте на вузькоспеціалізований грант із вашої улюбленої мікробіології.

Вдалий приклад "активності" – це значною мірою різні європейські суспільства небайдужих людей, де небайдужість плавно перетікає в ситуативний активізм і вибухає масовими страйками. Французькі фермери не можуть мовчки доїти корів, вони періодично ведуть гучний діалог із владою. В іспанських авіапілотів 24-годинні страйки – як регулярне лікувальне голодування раз на місяць. Два мільйони бюджетників страйкують проти змін у пенсійній сфері Британії. Кожна пряма дія покликана відстояти права. Повертаючись назад у домівки, чи відчувають фермери себе лідерами? Навряд чи. Для цього їм не потрібно було відвідувати курси лідерства чи тренінги успішності, їх навчила власна історія боротьби за права.

Так от, згаданий профспілковий активізм європейських країн якось непомітно підмінюється на наших теренах іншими речами – конференціями лідерів у мітинг-румах з кава-брейками, броунівською активністю над творчими проектами на кшталт «журнал за 24 години». Я вже не кажу про цілі державні інститути управління персоналом. Здається, мине трохи часу, і 90% українських молодих людей побувають на тренінгах особистісного зростання, відвідають навчальні програми з leadership для країн третього світу. Але, як і 10 років тому, по поверненні додому не зможуть пробити чолом двері міністра культури. Бо він підіпре їх з іншого боку роялем, освяченим від пристріту батюшками з МП. Мені здається, вмонтувати європейський leadership в українську владу неможливо, його можна розвивати лише в паралельній реальності.

Активність, небайдужість – це персональна десятина, яку людина вважає за потрібне сплатити суспільству. Якщо вона віддасть 100 грн на мікрохвильовку для відділення лікарні, від неї не обов’язково вимагати системного мислення й подальших походів у мінздоров з плакатами. Для цього є люди, у яких треґерство – частина їхнього темпераменту, вони можуть вдало реалізовувати делеговані їм повноваження. Натомість накидання «лідерства» як найвищої цінності і позитивної риси для всіх лише збільшуватиме кількість соціальних «аутистів», які не хочуть вчитися керувати, заробляти і розподіляти.