?

Log in

2015

Нехай у новому році кожному з нас дістанеться щось хороше.

Old-Christmas-ca-1930-1960-5

На культурних фронтах.

407
Нарешті змогла згадати пароль, щоб сюди зайти. Додавайтеся на фейсбуці.
Україна – це країна, де можливо все. Сміються, плачуть солов'ї. Тут революції відбуваються так, що це ніяк не порушує спокій найдорожчої вулиці міста – Пасажу, з його лискучими “ягуарами” й бентлі. Тепле світло непошкоджених вітрин із шубами, манекени в трусиках Agent Provocateur, люди в картатих пледах посьорбують лате, а за кілька кроків униз – барикади, резервація відчайдухів, кров. Тепер кожна мама може строго запитати доньку: “Ти що, була на Майдані?” – люди звідти пахнуть революційним димом.

Черга охочих подивитися на будівлю КМДА зсередини переплюнула б найдовшу чергу до PinchukArtCentre у його найкращі часи. Я зайшла в будівлю мерії, щоб на власні очі побачити те, заради чого зібрався натовп. Не було ніякого галасу, штурханини. Стримані рухи людей і покашлювання змусили мене подумати, ніби я в церкві. Це враження посилилося, коли я побачила імпровізований олтар зі свічками, а також коли черговий на вході мовчки вказав одному дядькові на шапку. Дядько слухняно скинув її й зайшов до головної зали, де були високі стелі, урочисті колони, спертий дух, лиш замість ладану сильно пахло ковбасою. Відвідувачі мовчки роздивлялися навкруги, задирали голови, ніби й справді очікували побачити боже око на стелі. На паркеті спали хлопці, люди ніби рятувалися від урагану. Десь так воно і було.

Майдан сьогодні став тренувальним центром, де можна вчитися різним формам співжиття, це унікальна українська форма тім-білдінгу, яка практикується, на жаль, лише раз на дев’ять років. Для правих щось на кшталт пластунського табору, для лівих – справжня Християнія, для тих, хто щиро співчуває обом – місце волонтерства, стихійного буддизму і спонтанної креативності.

Мені здається, що окрім перестановок у відділі кадрів нашої прогнилої консерваторії надзавдання євромайданів по всій країні – перетворити позитивні соціальні практики на щоденний чин. Розуміти, допомагати, пропонувати ідеї, толерувати, дискутувати, брати на себе відповідальність, а якщо простіше – не ставати ногами на унітаз, умикати поворотні фари й ходити на вибори. Повірте, навіть цього для початку достатньо.

Я підписувала чергову електронну петицію до уряду США і не могла повірити, що роблю це. Як все-таки безглуздо, що мешканці України з надією на справедливість майструють ці електронні “журавлики” й паперові ліхтарики, які згорають задовго до того, як долетять до космосу. Люди розуміють всю трагікомічність ситуації і все одно надсилають S.O.S в країну, де чорношкірий президент публічно цілує свою дружину, а в юності курив траву й писав хороші вірші. Може, хтось із тих, хто сьогодні на Майдані малює плакати “Слава раціо!”, колись прийде до влади в Україні? Адже тут можливо все?

KORYDOR

Dec. 5th, 2013

Це писалося 27 листопада, коли протест ще був мирним.

Для мене Євромайдан – це момент, коли люди чи не вперше за останні дев’ять років уголос проговорюють для себе цінності, з якими наше суспільство мусить жити далі. І голоси ці настільки різні, що ніколи не знаєш, із ким опинишся поруч, хто тобі подасть руку й гарячий чай, а хто плюне під ноги.


Я з цікавістю послухала листа Юлії Тимошенко до тих, хто стоїть на Майдані. У ньому превалювали казково-міфологічні мотиви, “невипадкові збіги дат” і “знаки долі”, йшлося про те, що історія містичним чином повертає нас до опрацювання помилок, про другий шанс і таке інше. Риторика Януковича, звісно, більш убога, але він також апелює до вищих сил, покладається на Господа і радить зробити те саме всій країні. Які ще політичні дискурси нам пропонують? Дрімуче гасло “Смерть ворогам” сьогодні годиться хіба як рекламний слоган для засобу від тарганів. Але штука в тому, що країна в цей час хоче вирішувати дуже прагматичні речі. І, як на мене, одне з головних – питання безпеки для себе і своїх дітей.

Справи студента Індила, Оксани Макар, події у Врадіївці свого часу змусили українське суспільство здригнутися від безпомічності перед безкарністю власного зла, і це поставило питання захищеності і справедливого суду на одне з чільних місць у житті кожного українця.

Мені Євромайдан імпонує тим, що навколо нього немає простих рішень. Я не стрибаю з усіма, при цьому не москалька. Мені не хочеться повторювати за Карпою щось про “ми не хохли”, “йдемо в Європу!”, але це не заважає мені з цікавістю спостерігати за тими, хто вперше практикує Майдан як спосіб озвучення своєї позиції. Я навіть не певна, чи можу назвати цей Майдан революційним, бо сприймаю його радше як протипожежні тренування – смішні, як на сторонній погляд, колективні дії, які насправді можуть врятувати життя.

Для багатьох із нас “європейські цінності” – це про інвалідів у музеях і кафе, профспілки, страйки, антикорупційні справи і скандальні відставки, прозору звітність і гелікоптер для вагітної жінки, а не для забаганок чиновника. Мені здається, всі дев’ять років після помаранчевої революції ми передавали одне одному смисл поняття “європейські цінності” через зіпсований телефон – політиків, і на виході отримали спотворене “євросодом”. Цей листопад – вдалий момент, щоб звірити годинники і смисли.

Риторичні питання

600593_10151758411309260_1241932975_a
Текст вийшов у серпневому номері "Harper's Bazaar" 2013.

Мені ніколи не вдавалося вивчити напам’ять анекдоти й молитви. Всі сподівання, мрії та жарти доводилося вигадувати заново. В найважливіші хвилини життя навіть простий ритуальний “амінь” утікає від мене разом із іншими мовними шаблонами Т9. Особливо, коли зустрічаю щось незвичне. Бачу, як у вагоні метро стоїть дівчина, поділ її вечірньої сукні здіймається потоками повітря і раптом падає на обличчя пенсіонерки, що дрімає напроти. Жіночку накривають хвилі чужого плаття, вона безпомічно махає руками, захлинаючись шифоновими квітами. Звідки ця краса і як все це пережити? – питання до Бога можуть бути лише риторичними.

Мій двоюрідний дядько Зеник каже: "Поки ти відволікаєш Бога своїми питаннями, в цей час хтось може впасти з літака чи врізати пальця. Ти мовчки роби свої справи, а він робитиме свої". Дядько вважає, що розмови людей зі всесвітом - це як увімкнений мобільний біля радіоточки – зайвий електричний шум.

Взагалі-то я думаю, що за літаками не стежить ніхто, окрім диспетчерів та двірників, що люблять опертися на мітлу й довго дивитися на білий слід у небі. В літаках я люблю згадувати про найцікавіше, особливо коли за вікном з'являється батьківщина - хижа квітка-росянка, в липких соках якої можна борсатися все життя. Уявляю стомлених жінок, що виглядають наприкінці робочого дня як розмочені чайні пакетики. І немає нічого більш зворушливого, ніж їхні діти поруч, що туляться одне до одного, ніби пальчики ніг у тісних босоніжках. Пригадую родину молдован, що везе на продаж торби з конваліями і перекидається жартами, які ніхто навколо не розуміє. І вони щасливі, що їх ніхто не розуміє, бо їхня мова – це плащ-невидимка, з-під якого видно лише брудні в’єтнамки.

Мій дядько каже, що мова існує лише для того, аби брехати. "Людина – це вчинки, а не слова", каже він. (Насправді він цього не каже, бо надто зайнятий). І почасти я згодна, бо деякі слова живуть у мені лише для того, щоб гратися зі мною. Не можу уявити, за яких обставин я могла б назвати кавун “арбузом”, але літера А в моїй пам’яті міцно асоціюється саме з ним.

Дядько дуже любить читати вивіски і заголовки газет навспак і дуже тішиться, коли при цьому народжується щось подібне на смисл. Це схоже на те, як Леннон записував звукові доріжки задом наперед. Ми відмотуємо спогади з надією вилущити з них ще щось цікаве. Дістаю кілька згадок про волохате золото лип, густу зелень дворів, де кожна бабуся виносить із собою стільчика, а ми вітаємося і впевнені, що ніколи не пофарбуємо волосся у “цей жахливий фіолетовий колір”, адже десь у далеких краях Девіду Боуї 66 років, а значить, старість не така вже й страшна. Тим часом поміж нами зношуються тепломережі й проростають каштани, і, як у грі "камінь ножиці папір", зелень перемагає людину – це помічаєш кожного разу, коли час виполювати бур’яни на могилах родичів.

Навіщо фотографувати пластикові тіла ляльок у зоні відчуження, якщо Чорнобиль розростається в кожному дворі нашої країни? Викорчувані каруселі "Вітерець", розкришені стіни фотоательє, радянські діти в трусах на мозаїці зупинки, облущені трамваї, які щодня виповзають із 80-х років подивитися на нас теперішніх, клумби з квітами червоної сальвії – невимовно радянської квітки, що росте біля міськвиконкомів і танків. Усе це застигло в часі й водночас рухається корінням углиб, мутує, перероджується й поглинає. В мене таке відчуття, що триметрові коропи з чорнобильських озер просто причаїлися й чекають свого часу.

Але в мені немає страху, лише довіра до всього, що відбувається. В моєму дитинстві по телевізору йшли уроки плавання. Сама ідея того, що через телевізор тебе навчать плавати, здавалася мені прекрасною. Одного вечора я набрала в тазик хлорованої води й за вказівкою досвідчених інструкторів довго тримала там голову з розплющеними очима. З тих пір я знаю, що глибоко в мені живе готовність до великих пригод. Хай навіть це буде зустріч із триметровими коропами, що пливтимуть вулицями Києва. "Господи, а це ще що таке?!" - вигукну я, але це буде радше риторичне питання, яке не потребуватиме відповіді.
IMG_3195-3

Онлайн-журнал про сучасну культуру „Korydor” створюється для спільноти людей, які цікавляться культурою в найширшому розумінні. Нам важливо писати для різних читачів – для тих, хто переймається проблемами сучасності й для тих, хто фахово займається гуманітаристикою. Журнал починався як майданчик, де можна було почути одне одного, здійснити своєрідний облік однодумців, а розвинувся в платформу для широких дискусій на важливі суспільно-політичні теми, тому амбіції та плани видання стають дедалі серйознішими.

“Korydor” вирішив звернутися до краудфандингової системи “Спільнокошт” на базі "Великої Ідеї", бо ми добре пам’ятаємо українське прислів’я: “Прийде сто душ, візьме сто груш – мало що лишиться, а прийде сто душ, принесе сто груш – то буде мірка”.

В розвинених суспільствах сама держава функціонує як спільнокошт: податки кожного громадянина адресно йдуть на розвиток тієї чи іншої справи, на освіту, здоров’я чи культурні проекти. Колективне фінансування для них – додаткова можливість підтримати важливі й соціально значущі справи. В Україні ж настільки непрозора система економіки та оподаткування, що спільнокошт залишається останньою надією для багатьох креативних людей. Попри все, ми схильні розглядати це як гарний шанс розбудовувати невеликі спільноти навколо окремих проектів, коли люди почуваються настільки залученими в справу, що стають відповідальними за її подальшу долю.

Система спільнокошту працює практично в кожній європейській країні. У поляків вона життєствердно називається “Поляк може!”, у шведів гордовито – “Профінансовано мною”. Українці лише вчаться інвестувати в нові знання, кінематограф, літературу, адже ситуація в країні не залишає жодних ілюзій: при перманентному перерозподілі влади витрачати кошти на культуру – неприпустима для держави “розкіш”. У таких умовах (само)освіта й прагнення перетворювати довкола себе дійсність – один зі шляхів виходу за межі фатального українського кола, в якому безслідно зникають усі цікаві ідеї та ініціативи.

Онлайн-видання “Korydor” уже три роки слідує цим принципам: журнал ставить перед собою важливу мету – виступати медіатором між професійною спільнотою та суспільством. Для журналу важлива освітня складова, видання періодично поновлює добірку лекцій про сучасну культуру, які проводить CSM і партнери, а також здійснює переклади найактуальніших текстів зарубіжних фахових видань. На сайті доступні відеоматеріали круглих столів, воркшопів та дискусій.

Ваша підтримка означатиме, що журнал не просто буде існувати ще 1 рік, а зможе охопити більше суспільно й культурно важливих і неоднозначних тем, допомогти журналістам і критикам залишитись у професії, а митцям – зрозуміти, що їхня праця важлива.

Варто пам’ятати, що спільнокошт як принцип взаємодії всередині спільноти – це запорука того, що позитивна звичка наших співгромадян віддавати, інвестувати стане в пригоді особисто для вас завтра, коли ви захочете профінансувати свій креативний проект. Це дієвий інструмент побудови незалежного здорового середовища для власного розвитку. Успішний досвід одного проекту відіграє важливу роль у подальшому успіхові наступників.

Проект Korydor’a вже зібрав 100% від заявленої суми, але це лише початок. Ми маємо час до 7 вересня, упродовж цього часу ми запропонуємо вам найнесподіваніші винагороди, багато пізнавальної інформації про колективне фінансування творчих проектів у всьому світі, покажемо ініціативи наших приятелів, які допомагають реалізувати мрію колективу Korydor, а тепер – і мрію багатьох інших людей, які долучилися до спільної справи.

Пропонуємо і вам стати нашими помічниками, адже, вкладаючи певні кошти й зусилля в роботу сайту, ви можете натомість отримати нове знання і новий соціальний досвід.

Не відкладайте на завтра. Витратіть рівно 3 хвилини і підтримайте Korydor просто зараз на нашій сторінці.
Якщо ви за кордоном, можна переказати кошти через Paypal.

Jul. 4th, 2013

Дякую дорогій irengloria за підтримку нашої справи  , була рада нарешті познайомитися.

А хто пропустив чи не мав часу зайти на "Коридор" - ось мої враження від цікавого й особливого місця в Донецьку.
181107_441313475902010_230942026_n

Tags:

Jul. 2nd, 2013


(Можна побачити вашу Груню з 1.47 хвилини)

За даними “2013CF The crowdfunding industry report”, минулого року краудфандінгові платформи (а їх у світі понад 400) зібрали 2 мільярди 700 мільйонів доларів (!). Загалом у порівнянні з 2011 роком ринок краудфандінгу зріс на 81%.

Водночас в українському середовищі доволі поширена думка, що, мовляв, спільнокошт - це колядування, побирання, випрошування, жебракування, розваги для невдах і тд.

Ми можемо й далі уявляти собі спільнокошт як іграшку. Але це дієвий інструмент побудови незалежного здорового середовища, у якому можна розвиватися.

Видання "Korydor", де я працюю, за місяць зібрало 13 492 грн. на розвиток і збільшення гонорарного фонду для своїх авторів. Це 34% від запланованої суми. Всього ми плануємо залучити 40 тисяч грн. Для реалізації задуманого залишається 60 з хвостиком днів.

Звісно, якби кожен like i share на фейсбуці перетворювався на гривню, то наш проект вже давно би став мільйонером. Але, на щастя, є друзі і приятелі, які самі організовують аукціони, поширюють інформацію і підтримують копійкою. Щиро скажу, радість однаково велика - і від 20 грн, і від тисячі.

Про наше видання і плани можна почитати на нашій сторінці. Якщо ви захочете долучитися, але, наприклад, не працює картка - заходьте до нас у гості на Поділ, ми пригостимо кавою і цукерками. І розкажіть про нас друзям. Ну і читайте наші матеріали через сторінку фейсбука чи фідлі.

УВАГА: мої іноземні друзі, якщо захочете підтримати - я вам повідомлю рахунок на Paypal.

May. 19th, 2013

Такий сп'янілий мандрівник,
що, коли пісяє під небом,
лиш струмінь не дає йому упасти.

***
У церкві тієї троянди
чорний жук за ченця.

(епіграфи із книжки Ґосподинова "Природний роман та інші історії").