?

Log in

Previous Entry | Next Entry

Риторичні питання

600593_10151758411309260_1241932975_a
Текст вийшов у серпневому номері "Harper's Bazaar" 2013.

Мені ніколи не вдавалося вивчити напам’ять анекдоти й молитви. Всі сподівання, мрії та жарти доводилося вигадувати заново. В найважливіші хвилини життя навіть простий ритуальний “амінь” утікає від мене разом із іншими мовними шаблонами Т9. Особливо, коли зустрічаю щось незвичне. Бачу, як у вагоні метро стоїть дівчина, поділ її вечірньої сукні здіймається потоками повітря і раптом падає на обличчя пенсіонерки, що дрімає напроти. Жіночку накривають хвилі чужого плаття, вона безпомічно махає руками, захлинаючись шифоновими квітами. Звідки ця краса і як все це пережити? – питання до Бога можуть бути лише риторичними.

Мій двоюрідний дядько Зеник каже: "Поки ти відволікаєш Бога своїми питаннями, в цей час хтось може впасти з літака чи врізати пальця. Ти мовчки роби свої справи, а він робитиме свої". Дядько вважає, що розмови людей зі всесвітом - це як увімкнений мобільний біля радіоточки – зайвий електричний шум.

Взагалі-то я думаю, що за літаками не стежить ніхто, окрім диспетчерів та двірників, що люблять опертися на мітлу й довго дивитися на білий слід у небі. В літаках я люблю згадувати про найцікавіше, особливо коли за вікном з'являється батьківщина - хижа квітка-росянка, в липких соках якої можна борсатися все життя. Уявляю стомлених жінок, що виглядають наприкінці робочого дня як розмочені чайні пакетики. І немає нічого більш зворушливого, ніж їхні діти поруч, що туляться одне до одного, ніби пальчики ніг у тісних босоніжках. Пригадую родину молдован, що везе на продаж торби з конваліями і перекидається жартами, які ніхто навколо не розуміє. І вони щасливі, що їх ніхто не розуміє, бо їхня мова – це плащ-невидимка, з-під якого видно лише брудні в’єтнамки.

Мій дядько каже, що мова існує лише для того, аби брехати. "Людина – це вчинки, а не слова", каже він. (Насправді він цього не каже, бо надто зайнятий). І почасти я згодна, бо деякі слова живуть у мені лише для того, щоб гратися зі мною. Не можу уявити, за яких обставин я могла б назвати кавун “арбузом”, але літера А в моїй пам’яті міцно асоціюється саме з ним.

Дядько дуже любить читати вивіски і заголовки газет навспак і дуже тішиться, коли при цьому народжується щось подібне на смисл. Це схоже на те, як Леннон записував звукові доріжки задом наперед. Ми відмотуємо спогади з надією вилущити з них ще щось цікаве. Дістаю кілька згадок про волохате золото лип, густу зелень дворів, де кожна бабуся виносить із собою стільчика, а ми вітаємося і впевнені, що ніколи не пофарбуємо волосся у “цей жахливий фіолетовий колір”, адже десь у далеких краях Девіду Боуї 66 років, а значить, старість не така вже й страшна. Тим часом поміж нами зношуються тепломережі й проростають каштани, і, як у грі "камінь ножиці папір", зелень перемагає людину – це помічаєш кожного разу, коли час виполювати бур’яни на могилах родичів.

Навіщо фотографувати пластикові тіла ляльок у зоні відчуження, якщо Чорнобиль розростається в кожному дворі нашої країни? Викорчувані каруселі "Вітерець", розкришені стіни фотоательє, радянські діти в трусах на мозаїці зупинки, облущені трамваї, які щодня виповзають із 80-х років подивитися на нас теперішніх, клумби з квітами червоної сальвії – невимовно радянської квітки, що росте біля міськвиконкомів і танків. Усе це застигло в часі й водночас рухається корінням углиб, мутує, перероджується й поглинає. В мене таке відчуття, що триметрові коропи з чорнобильських озер просто причаїлися й чекають свого часу.

Але в мені немає страху, лише довіра до всього, що відбувається. В моєму дитинстві по телевізору йшли уроки плавання. Сама ідея того, що через телевізор тебе навчать плавати, здавалася мені прекрасною. Одного вечора я набрала в тазик хлорованої води й за вказівкою досвідчених інструкторів довго тримала там голову з розплющеними очима. З тих пір я знаю, що глибоко в мені живе готовність до великих пригод. Хай навіть це буде зустріч із триметровими коропами, що пливтимуть вулицями Києва. "Господи, а це ще що таке?!" - вигукну я, але це буде радше риторичне питання, яке не потребуватиме відповіді.

Comments

( 5 comments — Leave a comment )
candrika
Jul. 17th, 2013 08:09 pm (UTC)
уффф - сиджу ото, і намагаюся незґрабними уривками фраз промацати прощального (?) листа - сказати несказане, при тому його не вбивши... прочитала твій текст, а в ньому воно, те несказане, як мушка в роті такої невинної на вигляд рослини, яку ми чомусь називали не як ти, а по-науковому, тобто росичкою.

Дякую, Груне!
enbrailled.blogspot.com
Jul. 18th, 2013 04:11 am (UTC)
Спасибо.
egorovets
Jul. 18th, 2013 05:30 am (UTC)
! Блискуче...
meamia
Jul. 18th, 2013 06:44 am (UTC)
Як це зворушливо...
mazhorka_klusha
Jul. 27th, 2013 10:56 am (UTC)
Класний текст!
( 5 comments — Leave a comment )