?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Україна – це країна, де можливо все. Сміються, плачуть солов'ї. Тут революції відбуваються так, що це ніяк не порушує спокій найдорожчої вулиці міста – Пасажу, з його лискучими “ягуарами” й бентлі. Тепле світло непошкоджених вітрин із шубами, манекени в трусиках Agent Provocateur, люди в картатих пледах посьорбують лате, а за кілька кроків униз – барикади, резервація відчайдухів, кров. Тепер кожна мама може строго запитати доньку: “Ти що, була на Майдані?” – люди звідти пахнуть революційним димом.

Черга охочих подивитися на будівлю КМДА зсередини переплюнула б найдовшу чергу до PinchukArtCentre у його найкращі часи. Я зайшла в будівлю мерії, щоб на власні очі побачити те, заради чого зібрався натовп. Не було ніякого галасу, штурханини. Стримані рухи людей і покашлювання змусили мене подумати, ніби я в церкві. Це враження посилилося, коли я побачила імпровізований олтар зі свічками, а також коли черговий на вході мовчки вказав одному дядькові на шапку. Дядько слухняно скинув її й зайшов до головної зали, де були високі стелі, урочисті колони, спертий дух, лиш замість ладану сильно пахло ковбасою. Відвідувачі мовчки роздивлялися навкруги, задирали голови, ніби й справді очікували побачити боже око на стелі. На паркеті спали хлопці, люди ніби рятувалися від урагану. Десь так воно і було.

Майдан сьогодні став тренувальним центром, де можна вчитися різним формам співжиття, це унікальна українська форма тім-білдінгу, яка практикується, на жаль, лише раз на дев’ять років. Для правих щось на кшталт пластунського табору, для лівих – справжня Християнія, для тих, хто щиро співчуває обом – місце волонтерства, стихійного буддизму і спонтанної креативності.

Мені здається, що окрім перестановок у відділі кадрів нашої прогнилої консерваторії надзавдання євромайданів по всій країні – перетворити позитивні соціальні практики на щоденний чин. Розуміти, допомагати, пропонувати ідеї, толерувати, дискутувати, брати на себе відповідальність, а якщо простіше – не ставати ногами на унітаз, умикати поворотні фари й ходити на вибори. Повірте, навіть цього для початку достатньо.

Я підписувала чергову електронну петицію до уряду США і не могла повірити, що роблю це. Як все-таки безглуздо, що мешканці України з надією на справедливість майструють ці електронні “журавлики” й паперові ліхтарики, які згорають задовго до того, як долетять до космосу. Люди розуміють всю трагікомічність ситуації і все одно надсилають S.O.S в країну, де чорношкірий президент публічно цілує свою дружину, а в юності курив траву й писав хороші вірші. Може, хтось із тих, хто сьогодні на Майдані малює плакати “Слава раціо!”, колись прийде до влади в Україні? Адже тут можливо все?

KORYDOR

Comments

candrika
Dec. 6th, 2013 03:19 pm (UTC)
Тепло і ніжно написала, дякую! :)