Прощання з малоросійщиною, або Привіт Гоголю

Відступ про класиків.
У дитинстві, коли читала твори Гоголя, особисто у мене виникало досить дивне враження від транслітерованих українізмів, якими пересипано і „Вечори на хуторі”, і „Тараса Бульбу”. Усі ці „черевички”, „карчма”, „казаки”, „жиды”, „панночки”, „вареники”, „оселедцы”, написані російськими літерами, викликали подвійне враження – з одного боку, органічності по відношенню до загального українського контексту і національної міфології, з іншого – дивної штучності. Ось як говорять про ці українізми деякі поціновувачі творчості Гоголя: „Гоголь как-то умудрялся вставлять свои украинизмы, не портя русский язик, и в этом он уникален. Вообще же украинизмы – вещь опасная, чаще всего они безнадежно портят слух”. 

Найчастіше українізми в російському тексті викликають естетичний жах, свідчать про малокультурність, а український акцент в сучасних російських посібниках зі сценічної мови вважається вдалим засобом для передачі мужицького характеру. Відповідно, русизми в українській мові свідчать про неуважність, „мовну лінь”, слугують основою функціонування суржика. Нагадаю, що Тарас Григорович Шевченко також писав російськомовні твори, щоправда, під псевдонімом Дармограй, для публікації яких влаштував літературну містифікацію для петербурзького журналу „Отечественные Записки”. Цікаво, що при всій беззаперечній повазі Шевченка (і подекуди творчого наслідування) до Гоголя, внутрішньо він так і не сприйняв його мовної парадигми.
Тут варто послатися на думку Юрія Барабаша, який пояснює співіснування митця й імперії так: „Українському індивіду, тим більше індивіду творчому, якщо він – свідомо чи підсвідомо – прагне зберегти свою самототожність та національну ідентичність, доводиться виробляти систему засобів етно-захисту, яка передбачає в тому числі і використання різноманітних способів конспірації (псевдоніми), камуфляжу, містифікації тощо. Такими є реальні антиномії національного пограниччя”. (для небайдужих детальніше читати тут: http://magazines.russ.ru/voplit/2002/6/barab.html)

„Пісьма братана” як мега-русизм.
Що відбулося у випадку з книжкою „Пісьма братана”? Як на мене, основне, що вирізняє книгу з-поміж безлічі творів подібної тематики, де використовується суржик, мат, частковий трансліт російської – це, звичайно, мовна стратегія. Сьогодні Google на запит „Пісьма баратана” видає 38 600 посилань (з чим і вітаємо видавців книги), і більшість згадок так чи інакше торкаються мовного питання.
Мову, якою написано „Пісьма”, називають „електронним суржиком”, „креольським наріччям”, знущанням з української мови, знущанням з російської. І мало хто пам’ятає, що ми говоримо про мову оповідача, а не про мову реального автора твору. Здається, значна частина критично налаштованих читачів розучилася розуміти мову Езопа й елементарно полінувалася задати собі запитання – яка мета цієї літературної провокації?
Я би порівняла розчарування такого читача з героєм із оповідання про вкрадений плейер, який розгублено прокручує касету і у відповідь чує лише технічні шуми: „На адной старанє пустата. Сорак п’ять мінут. На другой старанє пустата. Тоже сорак пять мінут. Целая касєта виходіт палтара чіса! Ну пісдєц! На дєнь рожьжєнья уже карочє ніхуя ні успєлі!” Якщо не можеш осягнути абсурд ситуації, коли глухий слухає касету з „тишею”, тоді, звісно, відбувається обман читацького горизонту сподівань. 

Між тим, перед нами зразок першого системного трансліту мови, яка є віддзеркаленням нашого з вами вбогого уявлення про те, як має розмовляти Київ. Якщо русизм довести до мега-рівня, він втрачає свій зміст підриву української мови і, доведений до абсурду, обертається на ніщо, на об’єкт пародії. Як на мене, це палкий привіт Гоголю, це місцевий колорит епохи, яка до цих пір, навіть за допомогою Бу-Ба-Бу і Жадана, не змогла позбутися двох крайнощів – надсерйозного ставлення до себе і запопадництва перед усім колоніальним.
В умовах, коли в Україні одна частина народу прагне читати і видавати виключно україномовну (що, автоматично означає – високодуховну!) літературу, а інша частина відстоює своє право на читання Дарії Донцової, просто таки необхідний був струс свідомості, терористичний акт молодого автора, у якого головний герой однаково далекий і від націоналпатріотів, і від общєрусских ревнителів великого слова Пушкіна (брутальні віршики якого, до речі, у парі з віршиками Баркова, зараз із приємністю читаються студентами під партою). 

Те, що оповідач „Пісєм братана” більш ніж далекий від культури як такої, очевидно. Але, як на мене, чудово те, що саме наївність, свідомість „tabula rasa” рятує головного героя від розуміння того, що ми всі мусимо (як толстовська Анна Карєніна – розкішна алюзія, до речі), лягти на рельси, щоб почути єдино правильну мову: „Пастіпєнна я начіла слишать Голас. Ета бил чістий і внятний Язик. І сказал он: атнині ти сможеш чітать Їзик с ізумрудних Скріжалєй, на каторам гаваріт Мір і каторий всє люді пастігают Сєрцем. І Прідя туда, ти пріложиш сібя к рельсам і будіш слушать Всіопщій язик. І тагда каждий рас в тібє будіть аживать он”. Недарма Женя Галяс втікає від 33-річної Насті, народженої в далекому хабаровському краї. Він гидує не тарганом, а божественною ідеєю таргана, яка заважає йому сприймати світ чітко – з правдою і неправдою. Женя не любить, коли наябують православних. 

За те в кабінеті окуліста або з кишені нової дублянки до свідомості головного героя проривається нестримна сила українського неофутуризму. Поезія в тексті – це не вкраплення, це прорив до нашої свідомості, непристойна пропозиція експерименту. В поетичних рядках нам з вами підморгує реальний автор „Пісєм братана”, розсипаючи зміст і форму так, щоб ми прийняли його авторський виклик.
Доки українська нація перебуває в одвічних муках „Та й бо вже чи годі,
Але ще не поки”, видавництво „Буква і Цифра” пропонує свій формат запитань і відповідей. Читай „Пісьма Братана” уважно. Слєді за сабой, будь астарожен.