?

Log in

May. 19th, 2013

В кафе я замовила каву з молоком. Принесли просто каву, я випила її, але коли розраховувалася – бевкнула, що молока-то не було. Офіціант відповів: «Ну вот, тепер вы всем расскажете, что в Донецке плохие официанты!» Нічого подібного, запевнила я.

Коли їхала в таксі, поруч стався інцидент в автобусі – якийсь чоловік обкладав добірним матом тата з дитиною на плечах. Таксист зауважив: «Ну вот, теперь вы будете думать, что в Донецке все такие». Що ви, що ви, всяке буває, сказала я.

На вокзалі я шукала колегу й звернулася до міліціонера, чи є тут інші каси, бо під головними я її не знайшла. Він відповів: «А вы шо, дивчына, думали, у нас тут в Донецке одна касса?»

Мені стало ніяково, що мешканці міста живуть у постійному очікуванні стороннього осуду. Інколи я говорила як вони, щоб побачити їх у природній ситуації – брала в дзьоба рибину й одягала на себе, так би мовити, костюм чаплі. Звичайнісінькі люди, тільки поранені інформаційною нелюбов’ю. Я б сказала, сталася велика педагогічна помилка. І навіть те, що я це кажу з позиції якогось уявного католицького місіонера в Африці - це теж велика помилка.

У потязі на Донецьк я спала на верхній поличці і мені наснився художник, ніби він їсть стронцій, щоб світитися на фотографіях. Я його знімаю й коментую: "Щось ти слабо світишся", а він мені - "Просто ще мало з'їв".

Донецьк сам собі Київ, йому не потрібна столиця. Тут є ріка, тополині завірюхи, пластикові бізнес-центри "Акула", магазини "Доярушка" (це нас єднає, в Києві я живу над магазином "Кумушка"), фантастичні вілли з ліпниною і гербами, гарні жінки з вольовими обличчями. Донецька жінка, якій виповнилося 50 - це Родинамать-зовёт, яка одягнула панамку і квітчастий сарафан. Довжелезні вулиці, як у фільмах про Детройт, авантюрна постать Артема (вчився в Парижі, працював у Гонконзі, сидів у Австралії, двадцять років регулярно організовував збройні повстання, і його ніхто за це не розстріляв). Промзона з гіпнотичною естетикою заворожує, як парад у Північній Кореї, думаєш - "Боже, яка краса, як добре, що вона далеко від мене".
Двері нашого метро не мають ніякої іншої функції, окрім дисциплінарної. Коли люди штовхають їх у шалених потоках повітря, на обличчях на одну мить проступає особливий затятий вираз. Із таким обличчям революції робити. Але ні, все швидко стирається, бо щоразу між людьми, як травинки з асфальту, проростають людські ситуації. Ось, наприклад, сидять хлопець і дівчина, в обох волосся до пояса. Дівчина розчісує гребінцем коси коханого, а він складає кубик Рубіка.

Іншого разу вагон наповнився смородом, одразу подумалося про людей найгірше. І лише на зупинці почувся писк: жінка в чорних окулярах притримувала ногою коробку з курчатами і від ніяковості за них намагалася втягнутися в себе якомога глибше. Здавалося, вона ось-ось перетвориться на жінку навиворіт.

А ще одного разу на Видубичах зайшов чоловік у плащі збоченця й окулярах радянського інженера, у нього був злий рот і пакет в руках. Мені тоді чітко уявилося, що він, як і я, везе в тому пакеті людські ситуації. Тільки більш натуральні, чи що.  Пробачте мені, мужчино, тепер я впевнена, що там було просто сало з дачі.

За дверима метро все ще цікавіше. Днями я пережила затор на Поштовій площі. Маю на увазі, я пережила його як чуттєвий досвід, бо по мосту через Дніпро йшов білий кінь, оповитий ранковим смогом. Звісно, він ішов не сам, вів за собою дівчину, але вона ніяк не псувала картини. А в п’ятницю, коли я вирушила в чергову подорож на малу батьківщину, почула від сусідки, яка урочисто перехрестилася на виїзді з Києва,  нову для себе молитву: «Простігосподи, дай доїхать без ексцесов».  

Apr. 18th, 2013

Взагалі вечір був якийсь – вечір терпіння. Я опинилася біля абсолютно морквяної жінки з жовтими руками й оранжевим обличчям. Вона вела активний внутрішній діалог з собою, зазначала пальцем у повітрі, що ось це треба запам’ятати, а це – слушно, а з цим вона все-таки не згодна, і я майже розуміла, про що вона так голосно думає.
На зупинці двоє чоловіків із несерйозним поглядом зайшли до маршрутки, за ними слідом туди залізла жінка з клунками, бадиллям котиків і коробкою цукерок. Жінка явно живе на смітнику, від її запаху сльозилися очі. Один з чоловіків устав і запропонував їй сісти – щоб познущатися зі свого товариша. Пасажири голосно коментували сморід, я й сама замотала носа хусткою. Я думала про те, що цій жінці колись були раді, коли вона, маленька й усміхнена, вміщалася на руках у мами. У мене є ванна кімната, це, напевно, найбільша принципова різниця між нами. А відчуття, ніби тобою гидують, вже були – коли я, п’ятнадцятирічна гіппі, простягнула руку з грошима у віконце кіоску, щоб купити касету western thunder, а хлопець звідти сказав «Лучше бы ты на эти деньги сделала себе маникюр». 

Франкфурт

DSC08044 (2)
Що мені запам'ятається з проведених у Франкфурті днів?
Відсутність будь-яких пунктів контролю в метро і трамваях - жодних турнікетів, компостерів. Просто заходиш і їдеш собі. Штраф за проїзд без картки 40 євро, картка на місяць - 52 євро, картка на два дні для туристів коштує 13.50, що включає знижку 50% на вхід до музеїв. Мені подобається цей логічний зв'язок міського транспорту і культури.

Коли в опері йде вистава, вона транслюється через потужні динаміки на площу, Навіть якщо ти не купив квиток, ти можеш сидіти на лавочці й насолоджуватися виконанням.

Багато тат з маленькими дітьми - гуляють без мам, ходять в музеї, ресторани, літають літаками удвох із дитиною.

Ночівля бездомних у метро. Це виглядає як скупчення народу після землетрусу: купа кольорових матраців і ковдр.

Безліч чоловічих перукарень в арабському кварталі. Це місце їхньої соціалізації, як і пункти спортивних тоталізаторів. У перукарнях чоловіків мастять помадкою для волосся, обпалюють голову вогняною паличкою, голять. Батьки приводять маленьких синів, спілкуються. Ці перукарні відчинені до ночі.

Сучасні картини на іконостасі готичного собору.

Колективне фото усміхнених монашок "Помолимося, за кого попросите".

Дерево мрій, папірчики з якого збираються для великого проекту в Рейкьявіку. За день на дереві з'являється близько сотні папірчиків із мріями людей.

KORYDOR

560192_349607225076666_2092343453_n
Друзі, хочу нагадати вам про наш ресурс, який насправді існує вже понад три роки. KORYDOR - онлайн журнал про сучасну культуру, який створила, розвиває і підтримує фундація "Центр Сучасного Мистецтва". Це відкрита платформа для дискусій про сучасну культуру, для розвитку фахової та відповідальної критики. Наші автори - критики, куратори, філософи, літературознавці. Ми також друкуємо власні переклади найцікавіших та актуальних текстів, інтерв'ю й есеїстики.  
Ви можете підписатися на сторінку оновлень сайту на
Фейсбуці та долучатися до наших дискусій.

Tags:

Пошта

postage_stamps

Дорогі друзі, якщо ви мешкаєте за кордоном, мандруєте якоюсь країною, живете в Україні і маєте бажання пройтися до найближчої поштової скриньки, то згадайте, будь ласка, про мене - я чекатиму на вашу листівку чи паперового листа. Залюбки надішлю листівку і вам. Адресу напишу в особистому повідомленні.
megan_fox_shoulder

"We will laugh at gilded butterflies" - цитата шекспірівського короля Ліра. Для багатьох людей стала більш відомою завдяки татуюванню на спині Меґан Фокс.
У слов'янських перекладах жодного натяку на якісь особливі контексти цієї фрази немає.

Рильський:
Будем жити,
Молитися, співать, оповідати
Старі казки, метеликів барвистих
Крізь вікна споглядати.

Пастернак:
Мы будем жить,
Молиться, петь средь сказок и улыбок,
Как золотые бабочки.

Флорі:
Молиться будем мы, и песни петь,
И вспоминать легенды и преданья.
И золотистых бабочек полет
Нам будет в радость.

Кузьмін:
Мы будем жить,
Молиться, петь средь сказок и улыбок,
Как золотые бабочки.

PASZKOWSKI:
Tak sobie żyć będziem,
Modlić się, śpiewać, pleść stare powieści,
Śmiać się do złotych motylów i słuchać,
Jak prostaczkowie opowiadać będą.

Однак англомовна публіка не на жарт заклопотана потаємними значеннями цитати Шекспіра. З 2007 року, коли ці слова вперше визирнули з-під бретельок Меґан Фокс, інтернет накрило хвилею стихійних інтерпретацій. Більшість  читачів поділяє думку, що "сміятися над золотими метеликами" означає зневажати минущість, яка часто вкрита підробною позолотою. За кілька років у масовій свідомості gilded butterflies стали синонімом фальші, марноти.

На думку дослідниці Марджорі Ґарбер, завдяки подібним цитатам на тілі зірок Шекспір стає "народним брендом", це сентиментальне повернення американців до англійської літератури, повернення іміджеве, з перевіреним знаком якості "Шекспір".

Найпопулярніші цитати для татуювань - "Tomorrow and tomorrow and tomorrow", "To be or not to be", "What's past is prologue", "To thine own self be true", "Alas, poor Yorick". Це і популяризує класика, і сприяє його некоректному прочитанню. Адже Фокс додала в цитату "we all laugh", в той час як в оригіналі Лір говорить лише про себе і Корделію "we two alone".

Нагадаю, що йдеться про в'язницю, як її собі уявляє король. З погляду психоаналізу й феміністичних теорій (Дажнет Адельман), в'язниця з пташками й метеликами, про яку говорить Лір, символізує непорочне материнське тіло, дівочу незайману сутність вірної доньки Корделії (на відміну від буремної свободи й смерті за межами в'язниці). 

Опинившись у неволі, король Лір охоче приймає нову реальність. В'язниця стає для нього місцем, де не діють попрані цінності зрадливого світу. Тут народжуються нові цінності Ліра, його мова також перероджується. На початку п'єси король говорить жорстко, рубаними фразами. У п'ятому акті його мова ллється легко:

We two alone will sing like birds i’ the cage.
When thou dost ask me blessing, I’ll kneel down
And ask of thee forgiveness. So we’ll live,
And pray, and sing, and tell old tales, and laugh
At gilded butterflies, and hear poor rogues
Talk of court news; and we’ll talk with them too,
Who loses and who wins; who’s in, who’s out;

Тож ні про яке зловтішне споглядання тліну з вікон в'язниці не йдеться. Gilded butterflies - це такий собі недопрочитаний Шекспір, злегка викривлений гранями популярної культури. Але від того не менш цікавий.

Dec. 28th, 2012

A jumping boy

Тепер я можу користуватися кремами з позначкою "Для жінок 35-40 років". 
Тут Іван нагадав тему: "У нас жарить гамбургеры, а также работать менеджерами по продажам или простыми копирайтерами людям не с руки. Амбиции большинства куда выше".

Це правда, я довго намагалася зрозуміти, як звичайній краківській продавчині булочок чи електрику вдається виконувати роботу з таким буденним і ледь помітним відчуттям власної гідності. Невже в них така гарна зарплатня? Невже вони вірять, що в цьому їхній талант? А ці водії трамваїв із білими комірцями і синьою вовняною камізелькою, вони ж як з мультика! Невже не можна, як роблять усі нормальні люди, одягнути засмальцьований жилет і приречено дивитися в нічну порожнечу вікна?
А хто випихає на вулицю літнього чоловіка стригти кущі, щоб потім усі жили серед такої охайної геометрії? Вчора мене добив майстер (який, як і зазвичай, прийшов рівно на призначену годину) - у нього з мобільного грала весела полька. Нещасні люди, ось до чого призводить брак тюремної творчості.

В Іспанії в одному популярному ресторані нас обслуговував офіціант, який літав між поверхами з шістьма тарілками на руці й устигав кинути приємне слівце кожному, поцікавитися, чи все гаразд, пожартувати і прибрати зі столу, насвистуючи якусь мелодію. Окрім швидкості світла, спітнілого чола і пачки замовлень, в ньому була ота невловима відданість роботі, яку я практично не зустрічала вдома. Питається, навіщо і як довго величезному чолов'язі з яскравою зовнішністю й потужними м'язами бігати на кухню за тарілками? Ніхто не знає, скільки він ще пробуде там, але він прикрашав собою те місце.

Tags: