Віра (pani_grunia) wrote,
Віра
pani_grunia

Риторичні питання

600593_10151758411309260_1241932975_a
Текст вийшов у серпневому номері "Harper's Bazaar" 2013.

Мені ніколи не вдавалося вивчити напам’ять анекдоти й молитви. Всі сподівання, мрії та жарти доводилося вигадувати заново. В найважливіші хвилини життя навіть простий ритуальний “амінь” утікає від мене разом із іншими мовними шаблонами Т9. Особливо, коли зустрічаю щось незвичне. Бачу, як у вагоні метро стоїть дівчина, поділ її вечірньої сукні здіймається потоками повітря і раптом падає на обличчя пенсіонерки, що дрімає напроти. Жіночку накривають хвилі чужого плаття, вона безпомічно махає руками, захлинаючись шифоновими квітами. Звідки ця краса і як все це пережити? – питання до Бога можуть бути лише риторичними.

Мій двоюрідний дядько Зеник каже: "Поки ти відволікаєш Бога своїми питаннями, в цей час хтось може впасти з літака чи врізати пальця. Ти мовчки роби свої справи, а він робитиме свої". Дядько вважає, що розмови людей зі всесвітом - це як увімкнений мобільний біля радіоточки – зайвий електричний шум.

Взагалі-то я думаю, що за літаками не стежить ніхто, окрім диспетчерів та двірників, що люблять опертися на мітлу й довго дивитися на білий слід у небі. В літаках я люблю згадувати про найцікавіше, особливо коли за вікном з'являється батьківщина - хижа квітка-росянка, в липких соках якої можна борсатися все життя. Уявляю стомлених жінок, що виглядають наприкінці робочого дня як розмочені чайні пакетики. І немає нічого більш зворушливого, ніж їхні діти поруч, що туляться одне до одного, ніби пальчики ніг у тісних босоніжках. Пригадую родину молдован, що везе на продаж торби з конваліями і перекидається жартами, які ніхто навколо не розуміє. І вони щасливі, що їх ніхто не розуміє, бо їхня мова – це плащ-невидимка, з-під якого видно лише брудні в’єтнамки.

Мій дядько каже, що мова існує лише для того, аби брехати. "Людина – це вчинки, а не слова", каже він. (Насправді він цього не каже, бо надто зайнятий). І почасти я згодна, бо деякі слова живуть у мені лише для того, щоб гратися зі мною. Не можу уявити, за яких обставин я могла б назвати кавун “арбузом”, але літера А в моїй пам’яті міцно асоціюється саме з ним.

Дядько дуже любить читати вивіски і заголовки газет навспак і дуже тішиться, коли при цьому народжується щось подібне на смисл. Це схоже на те, як Леннон записував звукові доріжки задом наперед. Ми відмотуємо спогади з надією вилущити з них ще щось цікаве. Дістаю кілька згадок про волохате золото лип, густу зелень дворів, де кожна бабуся виносить із собою стільчика, а ми вітаємося і впевнені, що ніколи не пофарбуємо волосся у “цей жахливий фіолетовий колір”, адже десь у далеких краях Девіду Боуї 66 років, а значить, старість не така вже й страшна. Тим часом поміж нами зношуються тепломережі й проростають каштани, і, як у грі "камінь ножиці папір", зелень перемагає людину – це помічаєш кожного разу, коли час виполювати бур’яни на могилах родичів.

Навіщо фотографувати пластикові тіла ляльок у зоні відчуження, якщо Чорнобиль розростається в кожному дворі нашої країни? Викорчувані каруселі "Вітерець", розкришені стіни фотоательє, радянські діти в трусах на мозаїці зупинки, облущені трамваї, які щодня виповзають із 80-х років подивитися на нас теперішніх, клумби з квітами червоної сальвії – невимовно радянської квітки, що росте біля міськвиконкомів і танків. Усе це застигло в часі й водночас рухається корінням углиб, мутує, перероджується й поглинає. В мене таке відчуття, що триметрові коропи з чорнобильських озер просто причаїлися й чекають свого часу.

Але в мені немає страху, лише довіра до всього, що відбувається. В моєму дитинстві по телевізору йшли уроки плавання. Сама ідея того, що через телевізор тебе навчать плавати, здавалася мені прекрасною. Одного вечора я набрала в тазик хлорованої води й за вказівкою досвідчених інструкторів довго тримала там голову з розплющеними очима. З тих пір я знаю, що глибоко в мені живе готовність до великих пригод. Хай навіть це буде зустріч із триметровими коропами, що пливтимуть вулицями Києва. "Господи, а це ще що таке?!" - вигукну я, але це буде радше риторичне питання, яке не потребуватиме відповіді.
Tags: pr, work, життя, преса, приватне
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments